Знову 55-та хвилина: чому збірна Англії вкотре втратила контроль проти Іспанії

На Вемблі знову спрацював якийсь дивний механізм: рівно на 55-й хвилині гра команди Томаса Тухеля почала розвалюватися просто на очах, і це вже стає закономірністю.

Перед стартовим матчем Ліги Націй усі говорили про важливість системи, стабільних схем і повторюваності результату. І тут варто визнати: збірна Англії дійсно демонструє послідовність. В обох останніх принципових поєдинках — цьому та липневому в Атланті — команда виходила вперед проти фіналістів чемпіонату світу, непогано контролювала гру, аж до тієї самої позначки 55 хвилин.

Саме в цей момент на команду наче находить якесь наслання. І в тому, і в іншому випадку останні 35 хвилин Англія програвала з рахунком 0:2. І в обох випадках неодмінно намагаються звинуватити не лише тренера за конкретні рішення під час матчу, а й шукають глибші причини — нібито в самій суті англійського футболу закладено якусь ваду. Найчастіше лунає слово «трусість», бо футбол, звісно ж, сприймають як війну, де головне — хоробрість і завзяття. Але насправді, як завжди у випадку Англії, справа в тактиці та техніці виконання. Так сталося і цього разу.

В Атланті на 55-й хвилині Ентоні Гордон вивів Англію вперед 1:0 проти Аргентини. І саме тоді команда буквально розсипалася, перетворившись на набір безвольних гравців, що задовольнялися лише 12% володіння м'ячем, а тренер злякано перебудувався на схему з п'ятьма захисниками.

У матчі проти Іспанії гра теж зламалася на 55-й хвилині. Але на той момент Англія вела 2:1, відігравшись після початкового 0:1. На початку другого тайму здавалося, що господарі можуть перетворити цю зустріч на справжнє випробування для суперника: вони діяли хвилями, вигравали фізичні дуелі та змушували іспанців бігати.

Джарелл Куанса потужно пробив прямо в обличчя Марку Кукурельї, що викликало шалений вибух емоцій на трибунах. Уболівальники заспівали пісню про Тухеля на мотив Low Rider гурту War — офіційний текст якого звучить приблизно так: «футбол повертається знову — з Томасом Тухелем». На 54-й хвилині після тривалого перегляду ВАР призначили пенальті за підкат на Джуда Беллінгема, хоча сам епізод супроводжувався ще й падінням гравця — але навіть якщо було падіння, це не скасовує факту порушення. Здавалося, прокляття нарешті зникло. Може, тепер усе буде добре?

Але, як з'ясувалося, ні. Гаррі Кейн, який уже забив другий гол Англії, довше, ніж звично, готувався до удара з пенальті, послизнувся на опорній нозі під час замаху — і м'яч влучив у поперечину. Секундна стрілка перейшла з 54-ї на 55-ту хвилину.

І саме тоді щось наче відчула сама Іспанія — тиск змістився, і ми знову опинилися в тій самій Джорджії під прожекторами. Тухель зірвався з місця на бровці, замахав руками, його блискучий синій жилет виблискував під світлом. М'яч почав швидко курсувати між червоними футболками. Іспанці знову набули тієї фірмової впевненості, ніби гра давалася їм легко — з незмінним відчуттям контролю, більшою кількістю варіантів пасу, кращою геометрією поля, наче намагаєшся встигати за командою одинадцятирічних шахових вундеркіндів.

Уже за п'ять хвилин рахунок зрівнявся. А ще за чотирнадцять хвилин Іспанія вийшла вперед 3:2 — і втримала цю перевагу до фінального свистка. Найбільш песимістичне тлумачення того, що відбувається: формується стійка тенденція. Англія знову програла матч, у якому наблизилася до успіху, але втратила контроль і не впоралася в середині поля. Обидва вирішальні голи іспанців створили або забили два атакувальні гравці, яких випустив на заміну Луїс де ла Фуенте — і жоден з них не був схожий на Дена Берна.

Проте все не так однозначно. По-перше, у цьому матчі Англія виглядала значно краще, ніж в Атланті, та й суперник був сильнішим. Вемблі, як завжди, зустрічав холодом перед стартовим свистком — місце, де навіть у суботній вечір панує якась порожня, корпоративна атмосфера, ніби опинився на виставці Ideal Home Exhibition чи на дуже мляво зіграному трибьют-концерті ABBA.

Іспанія забила майже одразу — гол став наслідком прикрого моменту для Марка Геї та точного завершення Ямаля Лямаля. На якийсь час здавалося, що справдяться всі найгірші передчуття: грати проти цієї команди — це наче намагатися грати у футбол проти води. Феран Торрес змарнував кілька просто неймовірних моментів. Родрі диктував темп у центрі поля, ніби перебуваючи у своїй власній демілітаризованій зоні. Іспанці вміють змусити суперника повзати в такі моменти. Але цього разу Англія не дозволила себе розчавити.

Були відрізки жорсткого високого пресингу. Елліот Андерсон діяв агресивно в центрі поля. На 36-й хвилині Англія забила чудовий гол, який іспанцям точно не сподобається — швидка контратака трьома гравцями від штрафного до штрафного, розпочата відбором Андерсона, продовжена рвучким пасом Беллінгема і завершена красивим ударом Гордона в кут.

Звідти англійці продовжили бігти. І навіть після спаду на 55-й хвилині вони діяли краще: без довгих закидів навмання, без панічних дій, з кількома пристойними шансами наприкінці зустрічі. Але справжнім поворотним моментом стала 70-та хвилина, коли обидві команди випустили на поле по одному центральному хавбеку — Педрі для Іспанії та Джеймса Гарнера для Англії.

Педрі одразу почав творити свою магію, гасаючи по полю, як грайливе жеребеня — гравець, який щиро любить м'яч, і м'яч платить йому такою ж любов'ю. У той момент на полі за Іспанію діяли одразу Педрі, Родрі та Дані Ольмо — фактично увесь центр поля «Барселони». І попри всі старання Англії, попри пізній натиск і гру на випередження, відчувалося, що команду весь цей час тримають на дистанції, наче з рукою на лобі, вимахуючи руками в порожньому просторі.

Ми — усе те, чим ви могли б стати, те, чого вам не вистачає.

Але Іспанія — це справжня системна команда, вираження глибокої й функціональної тренерської культури, та й до того ж саме та футбольна нація, яка мучить Англію найбільше. Простіше кажучи: якщо вже програвати, то нехай це буде якісніша поразка. І в цьому сенсі цей матч — принаймні певний крок уперед.